Мова - дзеркало душі.

  Перш за все спливають на згадку відомі Шевченкові слова:
                                                                              Ну що б, здавалося, слова ...
                                                                              Слова та й голос – більш нічого.
                                                                              А серце б’ється – ожива,
                                                                              Як їх почує!
  Зупинімося на цих чотирьох рядках, вдумаймося в їх кожне слово, кожний рядок. І тут же згадаймо безсмертні рядки великого поборника чистоти української мови Максима Рильського:
                                                                           Як парус виноградної лози,
                                                                           Плекайте мову. Пильно й ненастанно
                                                                           Політь бур’ян. Чистіша від сльози
                                                                           Вона хай буде.
  Тож звернімо увагу на полову й бур’ян у нашому мовленні, на той бруд, якого нині так багато в усьому. Бо як не лізе в душу страва, приготовлена брудними руками, так само не сприймається говорення, запаскуджене бридкими бляками, хуками, матюками, - усім тим, чим необачні й не дуже мудрі особи “прикрашають” своє мовлення. В освіченої, культурної людини вуха в’януть від цих, з дозволу сказати, мовних “шедеврів”.
  Звідки  ота словесна короста? Звичайно, у кожній живій мові є якісь свої лайливі слова. Та в нашій їх мізерна частка, якщо порівняти з тою вульгарщиною, яку так щедро переймають необачні українці у “рускоязичних”. Біда в тому, що на той гнилий товар у нас чимало охочих. І це навіть серед тих, хто у графі “освіта” пише “вища”.
  Колись про людину судили по одежі. Тепер же і найбільший негідник може бути одягненим у супермодний костюм, зшитий на замовлення у паризьких салонах. Тому-то в наш час краще керуватись словами мудреців: “Заговори, щоб я тебе побачив”. Тільки не прочитай написане кимсь, а заговори своєю мовою, покажи свою внутрінню культуру, свою справжню освіту.
  Засвітись, учителю, чистотою, барвистістю рідної мови!
  Відчуй, дитино, любов до материнського слова!
  Понеси, юначе, джерельну свіжість і невичерпне багатство нашої солов’їної мови у світ через усе своє життя, не зрадивши її ніде, ніколи і ні в чому!  
  Покажи, чиновнику, свою придатність чи непридатність до займаної посади.
  Адже не нами й не нині встановлено, що очі – дзеркало душі, а в мові – сутність, вартісність людини. Є ті, про яких говорять з повагою – це “ людина слова”, але є й ті, про яких Тарас Шевченко написав: “ Суєслови, лицеміри, Господом прокляті ...”
  Отже, любім і шануймо свою рідну мову, щохвилини дбаймо про її чистоту, оберігаймо материнське слово від нищення та насмішок, бо вона для нас найкраща в світі.